Ірина Фаріон: Люмпени Сходу України ніколи не стануть українцями

Ірина Фаріон — український мовознавець і політик. Кандидат філологічних наук, доцент НУ «Львівська політехніка», член Політради ВО «Свобода». Депутат Львівської обласної ради (з квітня 2006).

 Вона дала ексклюзивне інтерв’ю сайту Polemika  та у   відповідях на запитання  відверто висвітлила свої погляди   на минуле,  сьогодення та майбутнє України.   

 — Пані Ірино, Ви, без сумніву, — один із найяскравіших представників ВО «Свобода». Окремі Ваші виступи більш радикальні, ніж навіть лідера об’єднання Олега Тягнибока. Чи можна вважати Вас таким собі «злим поліцейським» у партії?

-  Ні. Я в жодному випадку не погоджувалася б з якимись кліше, які люди намагаються собі створити, щоб зрозуміти найважливіше — людську природу, яка не є стримувана, не існує в жодних шорах, а живе за своїм внутрішнім велінням. Ніхто не вганятиме дубові в претензію того, що він дуже крислатий і може затінювати якесь інше дерево. Зрештою, є властивості темпераменту, характеру. В нас у партії максимальна довіра один до одного, бо ми одержимі однією ідеєю. Хоч це, може, й патетично звучить. Тому шукати злих і добрих поліцейських — це не об´рунтовано.

-Тобто це радше у Вас такий темперамент, аніж роль у партії?

 — Боже борони. Роль можна грати в театрі й на сцені, а життя — надто серйозна річ, щоб сприймати його як роль. Не сприймаю тези Шекспіра, який казав, що кожен грає свою роль у житті, не погоджуюся зі Сковородою. Радше підтримую Горація, який казав: якщо ви будете виганяти природу через двері, вона повернеться через вікно. Тобто, якщо Ірині Фаріон хтось приписуватиме щось інше, на його погляд, бажане, він ніколи цього не досягне.

 — Торік в Україні прогримів скандал, пов’язаний з Вашим візитом в один із львівських дитячих садків. Не шкодуєте про цей похід?

 — Такий похід я зробила після того ще багато разів усюди. Просто тоді, очевидно, не було замовлення міської ради на чолі із Садовим робити з цього скандал. Я ж вважаю це не скандалом, а банальним уроком з культури мовлення. Тому що «Ваня», «Маша» — це мерзенні форми українських імен, які не мають нічого спільного з культурою мовлення. Це суржик в антропонімному просторі. Так само, як існує суржик на рівні лексики — «тіпа», «кароче», «вабще». Якщо я відразу роблю своїм студентам зауваження з того приводу, що їхнє мовлення брудне, це також, напевно, треба повісити на сайти…

Якщо це настільки зачепило суспільство, отже, я все зробила так, як треба було зробити. Я влучила в ахіллесову п’яту. Влучила в те, з чим не хоче погодитися вільна людина.

Нещодавно донька моєї куми народила дитинку в Іспанії. Вона хотіла назвати хлопчика Данилом, а їй сказали — ноу, ти в Іспанії, можна хіба що Даніель. Нещодавно я чула, що Франція має намір обмежити систему назовництва по французьких іменах. Те саме, здається, зробили в Литві. З цього приводу дуже вибухала польська меншина. Але нехай вона собі вибухає, є закони литовської мови. Якщо в Україні ти Іван, то там будеш, скажімо, Яунаускас (пани Фарион, однако, весьма  одобрительно в том детском саду отзывалась о родителях иностранки Пейдж, которая не предала свое родное  имя в угоду законам чужого для нее языка   — прим. ред.).

 — Але ж це не заважає людям у побуті називати один одного так, як вони хочуть, і звати дитину так, як це подобається батькам…

 — У побуті кожен називається, як хоче. Побут свідчить про одне — про загальний рівень культури родини. Вибачте, але я в побуті ніколи не чула від своєї мами, що вона кликала мого тата «Діма». Якби вона назвала його Дімою, це був би цунамі. Просто страшно собі уявити, що хтось назвав би мого покійного брата «Ігорьочек». Він був завжди Ігорком. Так само мене в родині ніхто не посмів би назвати на три букви — Іра. Ірин ніколи не називали Ірами, бо це радше усічений варіант від імені Іраїда. Тобто в цьому я бачу хіба недолугість значної частини українського суспільства, яке розминається із власною метою.

 — Ваша просвітницька мета в дитячому садочку зрозуміла, але, можливо, з дітьми треба дещо легше й акуратніше, ніж з політиками чи студентами…

 — Ні. Зі всіма треба однаково, відповідно до ситуації. Зрештою, що особливого я робила з тими дітьми?.. Просто підходила і питала: як ти називаєшся?   Якщо в нас у паспорті починають писати форму Альона, то ідентичність українця загрузла на глибочезному рівні свідомості.

 — Була інформація, що Вашим просвітництвом у садку зайнялося УБОЗ. Є якісь результати цього розслідування?

 — Уся суть навіть не в УБОЗі, а в депутатові ВРУ від БЮТ, який звернувся в управління боротьби з організованою злочинністю, щоб притягнути мене до відповідальності. Я мило поспілкувалася з представниками УБОЗу, які дуже красиво виконували свою роботу. Прочитала їм лекцію з культури мовлення в антропонімійній царині (сміється) . А оскільки моя монографія присвячена саме цьому (показує свою монографію «Українські прізвищеві назви Прикарпатської Львівщини наприкінці ХVІІІ — початку ХІХ століття (з етимологічним словником) », — прим. автора) , то лекцій на цю тему можу читати дуже багато (сміється) . Тут проаналізовано понад 4,5 тисячі прізвищ, а 80% основи прізвищ — це власні імена. Якщо аналізувати прізвища Підкарпатської Львівщини, то з цих 80% прізвищ в основі не лежить жодне спотворене ім’я. До прикладу, якщо ви Григорій, то не знайдете в нашому антропонімікомі прізвище Грішин, а тільки Грицьків, Гриськів тощо.

Я трактую це як катастрофу на ментальному рівні. Свідомість українця настільки мутована, що наше сучасне суспільство навіть складно назвати постколоніальним, воно виразно колоніальне, особливо з огляду на те, хто тепер президент і якими є люди, що його оточують.

 — А Ваше прізвище є в цій книзі?

-Так. Тут усе можна прочитати. Мені смішно, коли дехто береться етимологізувати моє прізвище, в Інтернеті подає свою версію і з цього приводу дуже хизується, мовляв, з’ясував, що означає прізвище «Фаріон». Це дуже непрофесійно, примітивно і тупо.

Я проаналізувала все це. Пам’ятаю, як мій науковий керівник втішався з того і просив не давати цю версію. Але я відповіла, що даю всі версії, які знайшла.

-І яка етимологія Вашого прізвища?

 — Ось, дивіться (показує місце, де в монографії описано її прізвище — прим. автора) . У гуцульських діалектах Фаріон (Farion)  — це «інтриган, брехун». Так подає словник Грінченка. Грінченко взяв це в Шухевича, діда Романа Шухевича. А він узяв це з гуцульських говорів. У польській мові faryna — «gra w losy na fanty, lotereja fantova». У російській фаро — «азартна гра в карти у XVIII ст.». З німецької — «фараон, червоний король». У французькій — те саме значення.

Це загальновживане слово, яке колись вживали у копській мові, — farao, первісно звучало як pereo — палац, у якому жив король. З копської, яку араби знищили, це слово потрапило в грецьку. У грецькій діє закон милозвучності, як і в українській. Тому греки закрили кінцеве «-о» — і вийшло «фараон». З грецької воно потрапило в європейські мови, до нас прийшло через німецьку й австрійську через гру в карти. Звідси «Фаріон» — це «інтриган», «той, який грає в карти».

Це одна із найприступніших версій, яка лежить на поверхні. Є й інші значення.

Одна з версій узагалі фантастична. Я, коли її знайшла, взагалі була шокована. З польської farjon — «шлюбний обряд, буквально простирадло». У поляків був такий обряд — вони виносили простирадло і показували цноту чи не цноту молодої.

 — Яке значення Вам ближче?

 — Ні, я не та, що плете інтриги. Я відкрита, відверта, можу бути, як цунамі, а можу бути, як зайчик у кущику. Все залежно від ситуації. До речі, моє ім’я з грецької означає «тиша, мир, спокій».

 — Щось не дуже воно Вам відповідає…

 — Не відповідає. Але ім’я — це не завжди сутність, яку несе людина. І прізвище також.

 — «Свобода» вирізняється радикалізмом та агресивністю у відстоюванні своєї позиції. Ви вважаєте, що це може бути об’єднавчим фактором в Україні?

 — У всьому має бути адекватність.   Що таке радикальний? Радикальний — це рішучий. Якщо у вашому житті є проблема, і ви її не вирішуєте, вона вас заковтує. Я не звикла панькатися з проблемами. Тому слово «радикальний» сприймаю винятково позитивно.

Агресивність… Агресивний — це напасницький. Коли до мене приходить ворог, я дію адекватно. З ворогом треба розмовляти лише мовою сили.

Ситуація в Україні полягає в тому, що ворог не просто на наших теренах. Ворог — у душах, всередині. Знаєте, як казав міністр закордонних справ Польщі Бек напередодні Другої світової війни: «Коли до нас прийде німець — він забере в нас свободу. Коли прийде москаль — він забере душу». Москаль прийшов і забрав душу. Немає кому боротися за свободу. Звідси така реакція.

Якщо я приїжджаю у Крим, а мені дають меню недержавною мовою…

 — Ви там не купуєте нічого?

 — Ні. Я після цього не йду туди відпочивати. Або вимагаю дати меню державною мовою.

Якщо ж я йду Львовом, до мене підходить турист і запитує щось іноземною мовою, то в будь-який спосіб намагаюся з ним порозумітися, бо він турист.   Але якщо переді мною політик, який живе в Україні, є депутатом Верховної Ради або членом уряду і говорить мовою окупанта, даю на нього адекватну реакцію. Знаєте, чому? Тому що я власниця. Не просто самої себе, не просто свого помешкання, я — власниця цієї землі й ні на чию землю не претендую. Як власник, захищатиму це абсолютними методами. Сюсюкання тут ні до чого. Це з дітками треба ніжно, але ж не з людьми, які не розуміють що таке бути незалежними.

 — Усе-таки, що можна зробити об’єднавчим фактором? Скоро вибори. З чим «Свобода» піде на Східну Україну, з яким посилом?

 — Найважливіший чинник об’єднання — потреба мати незалежну державу, не залежно від того де ти, чи у Львові, чи в Луганську. Якщо твій вектор спрямований в Росію — я з тобою ніколи не домовлюся, я сприймаю тебе не просто як опозицію, а як загрозу для власної незалежності. Ти посягаєш на ключі від мого дому, я ж не віддам тобі своїх ключів і захищатиму їх до останнього.

Тому «Свобода» має програму захисту українців, в якій виписані всі наші цінності, й ми ніколи не будемо ними поступатися.

 — Тобто з цією ж програмою ви будете агітувати й на сході країни?

 — Абсолютно. На відміну від Яценюка чи інших політиків, у нас дискурс абсолютно однаковий — чи я в Ужгороді, чи у Львові, чи в Харкові.

 — З якими партіями «Свобода» працюватиме на виборах і в якому форматі?

 — Насамперед ми будемо співпрацювати з тими політичними силами, які категорично не сприймають чинної влади і заявляють, що вони є опозицією. Це — партія «Батьківщина». Хоч розуміємо, що Партія регіонів і «Батьківщина» — це породження один одного. Ми ніколи не забудемо Тимошенко того, як у червні 2009 року вона творила ПРиБЮТ. Вони тоді об’єднувалися з Партією регіонів, щоб усунути Ющенка. Ми не хворі на амнезію, ми все пам’ятаємо. Але теперішні умови — в нас є спільний ворог. Аналогічно — з Яценюком.

Ми готові співпрацювати з ними. Ми з ними і співпрацюємо, беремо участь у спільних акціях протесту.

 — А як ставитеся до суду над Тимошенко?

 — З величезним обуренням ставимося до тих судових процесів, які відбуваються над Тимошенко і Луценком. Це неможливо назвати судовим процесом. Це фарс. Можна по-різному сприймати Луценка й Тимошенко, але, чесно кажучи, замість них на лаві підсудних насамперед мали б сидіти представники Партії регіонів, а не ці двоє людей.

 — Спільні акції — це зрозуміло, але яким буде виборчий формат цієї співпраці? Новий блок? Звичайно, ще немає нового виборчого закону, але все ж…

 — Так, іще немає виборчого закону. Але блоки — це те, що має відійти в минуле. Ми маємо вчитися будувати незалежну державу, а в незалежній державі мають змагатися системи ідейних цінностей. Не знаю, яка ідеологія у Блоку Тимошенко. Соціал-демократія чи що… Вони називали це солідаризмом. Яка ідеологія в Яценюка, теж не знаю. Просто це партії окремих лідерів. І ці лідери стали лідерами тільки тому, що колись були в першій п’ятірці у партії Ющенка. Ющенка не стало, і кожен з першої п’ятірки організував власну політичну силу. Серед них і Яценюк, і Гриценко, і Катеринчук, і Кириленко.

 — Тобто «Свобода» йтиме на вибори окремо, незалежно від змін до виборчого законодавства?

 — Звичайно. «Свобода» йде окремо від 2006 року. Вважаю, це свідчення не просто її самодостатності, а екзистенційного вибору. Бо коли людина шукає собі якоїсь допомоги? Коли вона слабка. «Свобода» не вважає себе внутрішньо слабкою. Якщо ти внутрішньо слабкий, нічого йти в політику. Взагалі тоді нічого йти в публічне життя.

Тому, якби «Свобода» не обрала оцього самостійного шляху, я ніколи в світі не була б у цій політичній організації. Знаєте, якщо об’єднаються двоє хворих — здорового не вийде.

 — Як відомо, вибори — доволі затратний процес. Чи отримує «Свобода» допомогу від благодійників?

 — Ні. Ми фінансуємося винятково внутрішньо. У нас із цим завжди великі проблеми, фактично долазимо до фінішу (лидер партии Тягнибок, однако, перемещается на джипе «Тойота-Секвойя» ценой порядка $90 тыс.   — прим. ред.). До нашої політичної сили входить середній бізнес. Але це бізнес не задля бізнесу. Це бізнес із цінностями. В українця виробився хибний стереотип, що українець бідний, а чужинець багатий. Але, на превелике щастя, в нас піднявся на ноги середній клас. Саме тому було ухвалене таке податкове законодавство, щоб знищити цей середній клас. Чому? Бо середній клас  — це вільні люди, їм ніхто не диктує умов, вони незалежні.

Ми побачили закономірну картину: за нас голосують люди, які мешкають в особняках. Люди, які живуть у гуртожитках, за нас не голосують. Бідні нас не обирають. Бо бідні чекають, щоб їм щось дали. Ми нікому нічого не збираємося давати. Ми як депутати маємо ухвалювати такі рішення, які створюють умови для того, щоб прийшов інвестор і щось тут побудував. Тобто це винятково внутрішнє фінансування, фінансування середньої ланки бізнесменів, які є в нас у партії і які є поза партією. Думаю, тепер їх щоразу буде більше.

 — А хто саме фінансує поза партією?

 — Це наші симпатики. Люди, яким імпонують наші переконання. У нас є економічна рада, яка вирішує, де шукати фінанси і куди їх втілювати.

 — Є серед зовнішніх спонсорів представники Партії регіонів?

 — Ні, це неправда. Ми — люди з різних цивілізацій, люди зовсім різних цінностей. Виборець Партії регіонів ніколи не буде нашим виборцем. Передусім — у площині духовній, площині мови, їхнього абсолютно чистого криміналітету.

 — Але ж люди голосують за Партію регіонів. З цим теж потрібно рахуватися…

 — Чому люди голосують? Моє бачення таке: етноструктура Сходу України змінена і стрімко почала змінюватися на початку ХХ століття, коли цей терен став центром індустріалізації. У цей центр індустріалізації їхав люмпен, у першу чергу з Росії. Цей люмпен, який там осів, на наших благодатних степових українських землях, народив своїх дітей. Ці діти ніколи не сприймуть української землі. Не лише тому, що вони чужинці, а тому, що їхній рівень культури нижче плінтуса, тому що вони походять із люмпену.

 — Але це доволі значна частина українців…

 — Електорат Януковича — третина. Тепер електорат Януковича — повний обвал — понад 20%. Політологія каже: якщо в країні є понад 15% людей винятково споживацького типу мислення, вони не є загрозою для суспільства. Якщо їх більше, ніж 15%, вони загрожують державі як самодостатньому організму. В Україні їх більше. І це цілком логічно, адже Україна була майже постійно колонізована. Звідки візьметься ця внутрішня свобода бути незалежним?

Не говорю про Голодомор, коли було вимордовано села й заселено чужинцями. Цей чужинець говорить чужою мовою, він молиться московським попам, які не мають нічого спільного з християнством. Ці попи — це Федеральна служба безпеки Росії. Тому говорити, нібито вони нас фінансують, — це все одно, що переконувати людей, наче Янукович — чоловік Ірини Фаріон.

 — Можливо, вони й не фінансують, але «Регіонам» вигідно, щоб у Львові існувала така партія. Тому що на сході часто голосують не за Януковича, а проти вас, проти «Свободи»…

 —  Який тоді стосунок це має до самого факту нашого існування? Одна із соціологинь, прізвище якої не хочу називати, спостерігаючи за нами довго і маючи до нас негативне ставлення, врешті-решт визнала: «Да, это ужасно, но они такие. Они не играют, не работают за деньги». Виявляється, весь жах полягає, на її думку, в тому, що вони такі, така їхня природа. Краще, якби вони відпрацьовували гроші й були лялькою в якійсь політтехнології.

Ну, тоді виходить, що винні мої батьки, які народили мене такою на світ. Винні батьки Олега Тягнибока. Винні батьки всіх тих, чиї діти входять до «Свободи».

Якщо вони не сприймають нашу природу, то це не наша проблема. Це протистояння, яке ми маємо, — воно для вдосконалення мене й нашої політичної сили. Мене не цікавить, що там робить Партія регіонів. Мене цікавить, що роблю я і яке місце посідаю в тому всьому.

 — Чи можна вважати «Свободу» демократичною організацією за внутріпартійним устроєм? Чи рядовий член партії може перечити лідерам?  

 — Ні, ми не демократична організація. Можу розповісти, як у нас усе відбувається. Збирається політрада, лідер висловлює свою позицію, тоді висловлює позицію кожен з нас. Думки можуть бути різними, але рішення завжди одностайне. Чому? Якщо я маю іншу позицію, то мене переконуватимуть, і поки в моїх очах не побачать згоди, політрада не закінчиться. Це не тиск, це переконання. Я неодноразово вже була вдячна, що мене переконали.

 — Коли і як Ви прийшли у «Свободу»?

 — Мені було дуже сумно, що прийшла в організацію лише 2004 року. Хоча «Свобода» була соціал-національною партією, я абсолютно поділяла ті цінності. Хоча за своїм психотипом я — самітний вовк, не люблю товариств, зборів, спільних виїздів.

Щаслива, що мої студенти привели мене у «Свободу». У 2004 році прийшла сюди саме завдяки студентам, коли зрозуміла, що самотужки не даю ради. На мене відкрили кримінальну справу, а я в житті не мала досвіду роботи з адвокатом. Тоді навіть не знала, що є така організація і хто такий Олег Тягнибок.

 — А що це за справа була проти Вас?

 — Це була дуже смішна справа. Впродовж десяти років у «Львівській політехніці» я проводила конкурс мовного політичного плакату «Мова — твого життя основа». Почався він спонтанно. 1998 року я їхала у львівській маршрутці, там звучала музика «убілі нєгра, замочілі… ». Мене це завжди страшно дратувало, тож підійшла до водія і попросила його вимкнути. Він послав мене прямим текстом. Вийшла зі слізьми на очах. А їхала тоді на пару до студентів-першокурсників, дизайнерів, архітекторів. Розповіла їм цю історію і запропонувала намалювати протест.

У мене був шок від того, що вони намалювали. Дала їм 300 гасел на зразок: «Чия мова, того й влада», «Відчуй силу духу» та інші. Одна зі студенток, зокрема, намалювала поїзд, стрілочку в бік Росії й гасло: «Не знаєш? Не розумієш? Не шануєш?»

Ці виставки тривали щороку. Десь на році шостому студенти запропонували скопіювати роботи, щоб заклеїти окремі місця у Львові. Вони скопіювали згаданий плакат і розклеїли в місті. Це був 2003 рік.

Тоді «Русскоє молодьожноє общество» десь побачило цю роботу (вона висіла на якомусь стовпі у Львові) й написало в Галицький райвідділ міліції петицію, мовляв, ця робота розпалює міжнаціональну ворожнечу, тому треба притягнути до кримінальної відповідальності авторку плаката Юлію Пєцух і мене як організатора.

Пам’ятаю, що приймала залік, до мене прийшли хлопці з міліції і попросили вийти. Я зреагувала бурхливо: сказала, що на роботі й не збираюся виходити. Коли закінчила залік, тоді вийшла до них. Вони показали мені цього листа. У мене був шок. Студенти були свідками цього всього.

Увечері до мене зателефонував один зі студентів і розповів, що є така партія, СНПУ. Я сказала, що поділяю їхні цінності. Він мені дав номер телефону, як виявилося, Руслана Кошулинського, який сьогодні є керівником фракції «Свобода» в міськраді. Так я потрапила у «Свободу».

Я відчула, що тут є спільнота, яка дихає разом зі мною. Це було неймовірне відчуття щастя, що знайшла себе в колективі. Тут відчула, що люди думають так, як думає мій тато, моя мама, моя родина.

 — Якими будуть перші кроки «Свободи» у Верховній Раді, якщо їй таки вдасться туди потрапити?

 — Найперше — це законопроект про заборону Компартії, Нюрнберг-2. Поки ми не знищимо їх, як було знищено на юридичному рівні фашизм, ми матимемо провокації з червоними прапорами не лише у Львові, а й по всій країні. Це соромно перед світом, що ми з ними не поквиталися.

Друге — законопроект про люстрацію. Ми вже напрацювали вже, використовуючи досвід інших країн світу.

Третій законопроект — про землю, яка не може бути предметом купівлі-продажу. Ми також це вже напрацювали.

Четвертий крок — це закон про інформаційний простір як стратегічний захист держави, як чинник національної безпеки. Якщо ми не звільнимо інформаційний простір, то ніколи не побудуємо вільної держави. Інформаційний простір продано сусідній державі в середині 1990-х років.

Це найважливіші чотири завдання, які ми маємо. Ми свідомі того, що можемо не мати підтримки інших політичних сил, але це не означає, що не маємо цього робити. Ми матимемо змогу показати людям наші законопроекти і донести до інших наші цінності.

А це — плакат, через який проти Фаріон порушили кримінальну справу у 2004 році і фактично через який вона потрапила у „Свободу“

Александр Войтович