Арештувати не можна відпустити

В засідці, на шляху відхода російської ДРГ.

Ні, шановний читачу, відсутність коми у назві статті не помилка. І, між якими словами вона буде поставлена, ще належить визначити. Подія, про яку я хочу розповісти, розпочалася на одному з міліцейських блокпостів у Донецькій області, на якому я опинився.

Передувало цьому появленню на блокпосту двотижневе бойове чергування на передових позиціях ЗСУ за селищем Гнутово Донецької області, а наприкінці цього чергування – вихід у складі об’єднаної групи ДУК і ЗСУ за наші передові позиції для виконання завдання з перехвату ДРГ бойовиків на шляху їх відходу. Повернулися з засідки за добу, всередині ночі, промокши наскрізь під зливою, а зранку поступила команда на від’їзд. Залишки боєкомплекту були закинуті до рюкзаку, з яким я і опинився на блокпосту, особливо не переймаючись наявністю трофейних боєприпасів, тому що їх призначенням була легалізація через військовий комісаріат і навчання на полігоні наших бійців Окремого добровольчого загону громадської оборони-6 «СКІФ», який перебуває у стані резерву ЗСУ. До зони бойових дій я виїжджав з власним карабіном СКС, на який мав при собі відповідний дозвіл МВС, тому боєприпаси були в основному до нього. На питання працівника ДАІ на блокпосту «Чи є боєприпаси?», я чесно відповів, що є. Після чого була викликана оперативна група і, без будь-яких пропозицій щодо здачі боєприпасів у встановленому порядку, розпочата процедура їх примусового вилучення і особистого арешту. Після трьох суток перебування у слідчому ізоляторі суд виніс рішення про домашній арешт на період слідства.

Оскільки випадки виявлення залишків боєприпасів у розгрузках, особистих речах бійців, що виходять з зони бойових дій, не такі вже й поодинокі, а формально ці бійці миттєво перетворюються на злочинців, до яких може застосовуватися частина 1 статті 263 КК України з терміном ув’язнення від трьох до семи років, виникає питання:

- чи адаптований КК України під умови реальної війни, котра у нас чомусь зветься АТО?;

- чи відрізняють його статті озброєного терориста від озброєного патріота?;

- чи враховується різниця у мотивах та намірах озброєння злочинця і патріота?;

- чи забезпечує він виконання конституційного обов’язку громадянина України по захисту її суверенітету, згідно ст. 65 головного Закону України?

Ні! І ще раз – ні!

У звинуваченні слідчого і прокурора постійно фігурує висловлювання «злочинний намір». Але, який «злочинний намір» угледіло наше «правосуддя» у намірах командира територіального підрозділу резерву ЗСУ, одночасно – командира «Формування з охорони громадського порядку та Державного кордону» використати, знайдені на лінії бойових дій, боєприпаси для підвищення бойового рівня бійців цих підрозділів? Особливо, враховуючи лише формальну бойову підготовку бійців, рівень якої на жаль не можна публікувати.

Як реалізувати своє право і обов’язок пересічному громадянину України по збройному захисту її від агресора, якщо Держава всіма своїми діями демонструє байдужість та небажання сприяння йому у цьому намірі, а частіше навіть переслідує за цій намір?

Улюблена відповідь Головнокомандувача ЗСУ та всіх його підлеглих полягає в пропозиції записуватись до лав армії. Справедливість такого підходу у сенсі формування регулярної армії не викликає сумніву, але що робити десяткам тисяч громадян, які можуть внести суттєвий вклад у оборону України, проте, з тих чи інших причин не можуть бути зараховані до неї на довготривалий термін. І підтвердженням цього факту є моя історія. Незважаючи на офіцерське звання та військову спеціальність «Начальник зв’язку батальону», на додаткову військову підготовку, на гарний стан здоров’я, всі мої намагання записатися до 79 аеромобільної бригади та інших військових підрозділів успіху не мали. Це при тому, що в будь-якій військовій частині моя військова спеціальність потрібна. Причина проста і банальна – командири військових частин не можуть і не хочуть брати на себе відповідальність за людину, яка внаслідок вікового цензу не може бути до них зарахована по закону. А є ще велика маса людей, які не можуть на тривалий час залишити родину, старих батьків, тих, хто не витримає довготривалого перебування в умовах фронту, але цілком здатні і хотіли б виконувати військові обов’язки з патрулювання територій, боротьбі з диверсійними групами, охороні стратегічно важливих об’єктів за місцем проживання та підміни підрозділів регулярної армії у рамках їх ротації на відпочинок та реабілітацію. Такі загони формально існують лише на папері, хоча могли б повністю забезпечити виконання бойових завдань на місцях, визволивши десятки тисяч бійців для виконання завдань на передовій, та замінити міліцейські підрозділи на блокпостах. У той же час, є ознаки провалів планової мобілізації населення.

Потрібна нова Концепція формування резерву ЗСУ і вона була представлена мною до Міністерства оборони України наприкінці 2014 року. Концепція була розглянута, отримала позитивні відгуки, особисто мене запевнили про те, що її зміст буде враховано при наступних плануваннях мобілізації. Проте, наступні хвилі мобілізації показали – нічого не змінилося. Наслідками є продовження «полювання» військових комісаріатів на призовників.

Що на мій погляд має робити країна та Головнокомандуючий (Президент України) у ситуації, коли ворог значно переважає потужністю його збройні сили? Вони мають використовувати резерв патріотично налаштованого населення шляхом його озброєння! Таку тактику без будь-яких вагань застосовує Путін і виграє. Так було у Криму, де негайно було озброєно проросійськи налаштоване «ополчення», те ж відбувається і на сході України. Керівництво України у цей вирішальний період зайняло прямо протилежну позицію. Численні спроби роззброєння ДУК ПС, арешти окремих добровольців, котрих по тюрмах вже розподілено декілька сотень, небажання легалізації численних добровольчих патріотичних формувань, невизнання учасниками бойових дій загиблих бійців неформальних добровольчих підрозділів наштовхують на питання – чому така неповага до громадян України, які чесно виконують свій обов’язок перед Батьківщиною? Та чи не побоюється керівництво Держави озброєних патріотів більше ніж озброєних бойовиків?

Останні ж його заяви про амністію бойовиків в очах всіх патріотів України є цілковитим безглуздям, якщо не зрадою. Виходить, що можна перебувати у складі формувань озброєних терористів, розстріляти по бійцям ЗСУ останній магазин набоїв, отримати у ДНР чи ЛНР останню заробітну плату, а потім перейти на територію контрольовану Україною, отримати амністію і, як повноправний громадянин України, виліковувати рани, які є наслідками боїв з ЗСУ, користуватися всіма пільгами по безробіттю, інвалідності та інше. Якщо і використовувати амністію, то лише для тих хто реально сприяв ЗСУ знищенням військових складів або техніки бойовиків, їх ватажків або іншим шляхом довів свої наміри чесно служити Україні.

Всі спостерігають складнощі з попередньою та особливо з останньою хвилею мобілізації. Причина тому не в небажанні людей захищати свою країну, а в:

- розчаруванні діями Головнокомандуючого, Генерального штабу та інших вищих посадових осіб держави;

- відсутністю покарань відомих злочинців, які замість проживання у тюремних камерах, поряд з добровольцями, знову навчають нас життю з трибун Верховної Ради України і збирають сили для реваншу;

- наявністю корупції та контрабанди за участю вищих посадових осіб Держави;

- збільшення прискореними темпами статків олігархів під час війни, при одночасному зубожінні народу;

- торгівля з державою-агресором.

Як Україна може розраховувати на велику допомогу країн ЄС, якщо, закликаючи їх до санкцій проти Росії, сама забезпечує її військовий контингент у Криму продуктами харчування? За спостеріганнями очевидців деякі «фури» наших «підприємців» розвантажуються навіть безпосередньо у військових частинах окупанта.

Розпочалося все не сьогодні. Випуск злочинного угруповання Гіркіна зі Слов’янська створив передумови для сьогоднішньої ситуації. Чотири години колона терористів у повному складі і озброєнні по відкритій місцевості безперешкодно пересувалася під наглядом ЗСУ, поки не зайшла у Донецьк. Якби у той момент була команда на знищення, не було б ані Іловайського котла, ані Дебальцівського. І взагалі, війна б просто у той день закінчилася. За цю «жалість» командування ЗСУ до терористів Україна заплатила вже тисячами своїх кращих синів вбитими та покаліченими.

Якби Головнокомандуючий не призначав на керування АТО «парадних генералів», не було б такої кількості втрат з нашого боку. І, що найстрашніше, ця тенденція триває. За півтори роки війни у дуже жорстких умовах було виховано і загартовано декілька тисяч командирів різного рівня, але правлять ними всі ті ж генерали, що допустили «котли», і котрі сьогодні цинічно намагаються перекласти вину за загибель бійців на них самих. Чому б Верховному Головнокомандуючому ЗСУ України не зібрати кращих командирів з бойових частин та через конкурс не визначитись з достойними кандидатами на головні посади у Міністерстві Оборони та Генеральному штабі України? І, на мою думку, висловлювання Головнокомандуючого про те, що «цю війну військовим шляхом виграти неможливо», дуже поганий «меседж» для особового складу ЗСУ. А також і для нових мобілізованих. Який сенс втручатися, ризикуючи життям, у війну, котра апріорі програна?

Звертаюся до всіх, в чию душу вкрався сумнів щодо доцільності боротьби. Керівництво країн змінюється, а Батьківщина залишається. Історія все розставить по місцях: зрадники отримають ганьбу, Герої – вічне визнання народу! Борімось й переможемо!

Щодо легалізації всіх патріотично спрямованих громадян та організацій, які готуються зі зброєю в руках захищати Україну, то є швидкий і реальний шлях її виконання. В Україні існує «Закон про участь громадян в охороні громадського порядку та державного кордону» і шляхом його корегування можна створити правову базу існування озброєних формувань, котрі могли б повністю вирішити питання підтримання правопорядку у містах, боротьбі з диверсійними групами, масової підготовці резерву для ЗСУ, забезпечення планової ротації бійців ЗСУ, допомоги ДСНС у надзвичайних ситуаціях та інших нагальних завданнях, що диктує виклик часу. Зміни до цього Закону мною напрацьовані, але за вісь 2014 рік мені не вдалося зацікавити жодного депутата ВР України у їх розгляді. У цій статті ще раз намагаюся «достукатись» до наших депутатів-патріотів: відгукніться, будь ласка! Країна у великій небезпеці і ми не маємо права нехтувати будь-якою можливістю.

На закінчення ще раз звертаюся до випадку, що трапився зі мною. Прошу не розцінювати статтю, як інструмент «влаштування» своєї справи. Готовий до будь якого розвитку подій, проте, до перших посадовців Держави хотів би знову звернутись: чи настільки все благополучно в ній, що вона дозволяє собі розкіш тримати за гратами людей, котрі здатні тримати зброю? Моєю особистою ціллю є найскоріше повернення у зону бойових дій, тому що для бойовиків підготовлено дуже неприємний «сюрприз» моєї розробки.

P.S. Сьогодні майор міліції, що заходив з перевіркою дотримання режиму домашнього арешту, висловив думку, що, на мій погляд, є квінтесенцією думок працівників його структури: «Яке право ви мали виїжджати з мисливським карабіном, призначення якого – ваш особистий захист, на передову. ХТО ТАМ НА ВАС НАПАДАВ?!» Думаю, тут навіть коментарі не потрібні.

А тепер пропоную поставити кому у назві статті в тому місці, де на вашу особисту думку вона має бути. Особиста історія, про яку йдеться у статті, не є її пріоритетом, а лише підставою для висвітлення більш глобальних проблем Держави та намагання знайти шлях до їх вирішення.

Всім щастя, здоров’я, перемоги! Слава Україні!

Олександр Перегончук

Источник: Власти.нет