Жадоба Юленьку згубила

16 березня в Києві відбудеться презентація книжки «Україна у WikiLeaks: політика без грифу». Прочитавши сигнальний екземпляр політичного бестселеру, хочу поділитися «сигнальними» враженнями.

 Книжка підготовлена на основі секретних документів Державного департаменту США (тобто їхнього міністерства закордонних справ), оприлюднених веб-порталом WikiLeaks.

«Язик даний людині, щоби приховувати свої думки». Це казав іще граф де Талейран, інтелектуал у дипломатичній царині.

Але скандально відомий WikiLeaks довів, що все у світі відносно. Завдяки оприлюдненим документам з дипломатичного листування американським послів з Держдепом, зацікавлена громадськість мала можливість переконатись у тому, що у дипломатів у голові, те у WikiLeaks’і на сайті. А ознайомившись, зробити невтішні висновки. Те, що насправді коїться за лаштунками великої політики, не просто ятрить душу, а валить з ніг.

У розділі, присвяченому Україні, наводяться фрагменти послань американського посла Джона Теффта. Його депеші ´рунтуються, зрозуміло, не на відкритих джерелах інформації (для цього у них є ЦРУ), а на конфіденційних бесідах з представниками так званого істеблішменту країни перебування.

Серед шереги героїв дипломатичного епістолярію звертає на себе увагу зашифрований WikiLeaks’ом високопосадовий екс-урядовець із своїми оцінками діяльності й характеру колишньої прем’єрки Юлії Тимошенко.

За втаємниченим заштриховуванням прізвища інформаційного донора легко вгадується профіль міністра фінансів 2007-2009 років Віктора Пинзеника. Про що, до речі, гудів інтернет іще наприкінці 2010 року. І сам пан Пинзеник не спростував факт «інтимного» спілкування з американським реципієнтом.

З великою часткою ймовірності містер посол уважно вислухав екс-міністра і, як свідчить WikiLeaks, добросовісно поінформував політичне керівництво США про зміст і характер розмови. Особливо, що стосується психологічного портрету керівниці українського уряду.

Віктор Пинзеник наговорив багато чого, але в око впадає, як на мене, найцікавіше ось таке його особисте спостереження, яке посол передав у Вашингтон: «За словами [Пинзеника], замість цього [проведення реформ] Тимошенко змарнувала згадані можливості на користь популізму та примітивної жадоби всеосяжної влади ».

Цитувати можна багато. Те, що говорить пан Пинзеник про пані Тимошенко, як кажуть журналісти, просто абзац. І кожен сам може зробити висновки, взявши книжку.

Головне, що це сказав не якийсь екзальтований регіонал чи комуніст, а особа, що свого часу була наближена до Юлі, як постільний клоп до імператриці.

Важко уявити, що після подібних депеш, де наводилися слова навряд чи лиш одного міністра уряду пані Тимошенко, у Штатах не здогадувалися, ху із ху в кріслі українського прем’єра.

Ще б пак! Не тільки здогадувались, а й добре знали. І знали набагато більше. Тому, вочевидь, офіційний Вашингтон не дуже переймався зміною влади в Україні після президентських виборів 2010 року.

Однак і в Америці фрондує сяка-така опозиція. Саме вона розгорнула кампанію на захист Юлі від «вибіркового кримінального переслідування» на заморських теренах.

До акції підключився невдаха їхніх президентських перегонів сенатор Джон Маккейн. Він навіть закликав Генеральну прокуратуру України скасувати заборону на подорожування Юлі Тимошенко. Подорожування, ясна річ, усілякими брюсселями і парижами.

Колись у Радянському Союзі панувала мода на Анжелу Девіс. У Каліфорнії вона проходила у справі терористичної організації «Чорні пантери», а генсек Брежнєв дав цій «хижачці» Ленінську премію «За укрєплєніє міра мєжду народамі».

«Дорогий Леонід Ілліч» давно помер. Але справа його живе. І переможе, якщо, наприклад, сенатор Маккейн заснує, скажімо, Рей´анівську премію для героїв WikiLeaks’у

Андрій ДЕРЕПА